Чому саме зараз «Щоб жити» важлива для нашого суспільства? Як ставитися до спогадів літніх киян? Чи варто взагалі читати це видання? Шукайте відповіді у відгуках наших рецензентів.

Роговцева Ада Миколаївна Народна акторка театру та кіно.
Народна артистка України.
Герой України

Я читала книжку спогадів людей, що є практично моїми однолітками. Ми пам’ятаємо Київ свого дитинства, юності, любимо його всім серцем. Те, що зробили люди, звернувшись до тих, хто любить і пам’ятає Київ, — це велика справа. Справа історична. Бо є наукові книги, історичні, літературні спогади, а це гола-голісінька правда. Можливо, комусь щось видасться незначним. Та мені здалося, коли я читала книжку, що все надзвичайно важливо: кожен спомин — про вулиці, будинки й комуналки, про театри й кінотеатри, про дороги й вулиці. Все, що люди згадували, дороге кожному киянину. Мені здається, коли воно дороге комусь, то буде дороге всім.

Я з великою радістю сприйняла цю книгу й раджу її прочитати усім, хто любить Київ, вболіває за його майбутнє. Щоправда, немає спогадів наших Майданів, останніх спогадів сьогодення. А вони вже стали спогадами. Гадаю, що це буде наступна книга. Тому що ця книга — лише початок розповіді киян про рідне місто. Те, що звернулися до літніх людей, важливо. Можливо, до них вже ніхто не звертається з жодного приводу, й те, що вони залучені до такої важливої роботи, те, що вони згадували, писали, наговорювали спогади, хвилювалися, що отримають книгу, в якій побачать свої спогади, — все це надзвичайно важливо. Бо така робота, таке людське спілкування подовжує життя.

Драч Іван Федорович Український поет,
кіносценарист, драматург,
державний і громадський діяч.
Герой України

Ностальгія і мрія Ходжу по Києву. Шукаю Києва
Немає Києва. Не ті обличчя
Доба сучасна – буржуазієва-
Соціалістична стома величчя
Колись написалися ці рядки, і вони виникли в моїй душі знову, коли перечитав ці цікаві невигадані історії літніх киян.

Я також належу до їхніх ровесників (рік народження — 1936) і тому мені неважко коментувати ці спогади і роздуми.
По-перше: тоді була наша молодість і все сприймалося по-молодому. Первісні враження були і будуть тривкими. Саме від них ми порівнюємо наше наступне життя. Життєві сценки з Подолу нагадують одеські (і в Києві, і в Південній Пальмірі було багато колоритних староукладних євреїв). Євбаз, де нині універмаг «Україна», ще і мені в пам’яті. Село заполонило місто, багато євреїв виїхало, загальна русифікація за роки радянської влади довершила своє. По-друге: ми дійсно тоді були добрішими. Згадую, як ми з товаришем, теж солдатом, як і я, не мали де жити. Ще не взяли штурмом гуртожиток. Подалися до моїх далеких родичів, уже киян, до тьоті Нюри і дяді Гриші. В них була двананадцятиметрова кімната в комуналці. Їх було четверо: дядько, тітка та ще двоє дорослих дітей. Приперлося ще два студенти. Вони нам знайшли місце під столом — поклали там два матраци, і ми приходили туди ночувати два місяці. Бідніші люди добріші багатих.

І я тоді був добріший. Пам’ятаю, вже в шестидесятих в одного мого товариша нагло серед ночі захворіла дружина. Він попросив покликати її матір, яка жила на відстані кількох кілометрів — ми жили на Суворова, 3, а вона на Гоголівській. Я зробив марш-кидок. Завдання було виконано. Уночі транспорту не було, та грошей на таксі було чортма. Нині це мені здається неймовірним…

Спогади простих, звичайних людей мають свою привабливість. Де мешкали? Що їли? Що пили? Подробиці — найцікавіше. Узагальнення зроблять дослідники.

Солдатом (1955–1958) я їздив на спектаклі до театру ім. І. Франка. Досі пам’ятаю Крушельницького, Мільтенка, Шумського, Ужвій, а можливість випити ситро в театральному буфеті і заїсти бутербродом дорівнювала вершинам щастя. Тоді і віршів солдатських було багато — 16-й Понтонно-Мостовий Верхньодніпровський полк, Пріорка. А недалеко і школа, побудована Грушевським на честь свого батька Сергія, за проектом видатного митця Василя Кричевського… Яким був той час? Для нас — найкращим… Але для молодих найкращий оцей час, наш час — більше їхній, аніж наш. Як би вони його не лаяли і як би ми їм не допомагали в цьому. Молодість виборола дух Майдану, і це вже — дух Києва. Не курсанти Вищого політехнічного морського училища на Подолі, а студенти Києво-Могилянської Академії кличуть нас і ведуть шляхами новітніх пошуків. Пісні в них інші, але наші.

Я люблю Поділ. Жив там три роки в казармах. Любив маршрут від Пріорки до Контрактової площі. Тепер мрію створити музей Кирило-Мефодіївського братства на Подолі недалеко від Гостиного двору в школі, де колись вчителював один з найближчих людей до Тараса Шевченка, його друг, суперник і редактор Пантелеймон Олелькович Куліш. Може, колись моя мрія і здійсниться. Як не при мені, то після мене.

Тішуся, що в мене такі мудрі, такі славні, такі добрі ровесники. Добра і щастя такій несподіваній книзі!